Схильність до куріння та нікотинової залежності може частково передаватися від батьків до дітей на генетичному рівні. Наукові дослідження показують, що певні варіанти генів впливають на те, наскільки сильно людина реагує на нікотин, стрес і ситуації, які асоціюються з курінням. Це означає, що двом людям за однакових умов може бути по-різному складно відмовитися від сигарет або протистояти бажанню закурити. Водночас сама генетична схильність не означає, що людина обов’язково стане курцем. Значну роль також відіграють оточення, звички, виховання та особистий досвід, пише MigNews.
Особливу увагу вчені приділяють генам, пов’язаним із роботою нікотинових ацетилхолінових рецепторів і дофамінової системи мозку. Наприклад, дослідження пов’язували окремі варіанти генів групи CHRNA5–CHRNA3–CHRNB4 із сильнішою тягою до нікотину, більшою кількістю викурених сигарет та вищими показниками залежності. В інших роботах було встановлено зв’язок між генетичними варіантами дофамінової системи та сильнішою реакцією на стрес, яка може провокувати бажання закурити.
Важливим фактором може бути і сімейна історія куріння. У лабораторному дослідженні за участю курців люди, які мали кількох близьких родичів-курців, демонстрували сильнішу тягу до сигарет після впливу стресових ситуацій або подразників, пов’язаних із курінням. Дослідники припустили, що така реакція може бути одним із механізмів, які пояснюють сімейну схильність до стійкої нікотинової залежності. При цьому відокремити вплив генів від сімейного середовища повністю складно, оскільки обидва фактори діють одночасно.
Сучасні роботи також підтверджують, що нікотинова залежність є багатофакторною. Дослідження, опубліковане у 2026 році, аналізувало десятки тисяч генетичних варіантів і розглядало полігенний ризик залежності разом із впливом навколишнього середовища. Автори наголошують: йдеться не про один «ген куріння», а про складну комбінацію генетичних особливостей, які можуть підвищувати або знижувати ризик формування залежності.
Цікаво, що людина може мати генетичні варіанти, пов’язані з підвищеним ризиком нікотинової залежності, але ніколи не почати курити. Водночас частину таких генетичних варіантів вона потенційно може передати своїм дітям. Тому спадковість у цьому випадку означає не передачу самої звички, а передачу певної біологічної схильності. Реалізується вона чи ні, значною мірою залежить від того, чи почне людина вживати нікотин, а також від її способу життя та середовища.
Науковці окремо зазначають, що стрес може бути особливо важливим тригером. Дослідження генетичних предикторів тяги до сигарет показало, що реакція на стрес і реакція на подразники, пов’язані з курінням, можуть залежати від різних генетичних механізмів. Зокрема, зі стресовою тягою пов’язували варіанти генів, задіяних у системі реакції організму на стрес, тоді як інші генетичні варіанти впливали на бажання курити після відповідних візуальних або поведінкових сигналів.
Тож спадкова схильність може зробити боротьбу з нікотиновою залежністю складнішою, але вона не визначає поведінку людини наперед. Навіть за високого генетичного ризику людина може ніколи не почати курити, а курець із такою схильністю може успішно відмовитися від сигарет. Генетика лише частково пояснює різницю в тому, чому одним людям легше контролювати тягу до нікотину, а іншим доводиться докладати значно більше зусиль.
Шкідливі поєднання продуктів: які 5 комбінацій погіршують засвоєння.
