Не став нічого писати про 12 років російсько-української війни, адже будь-які дати й розмежування існують лише в наших головах.
Це зручно і не дає остаточно поїхати глуздом, хоча, звісно, в матеріальному світі всього цього немає.
Не хочеться нічого бажати й писати очевидне про те, що війна ще надовго — інколи поганим тоном стає те, що буквально лежить на поверхні.
Але хотілося б, щоб українці пам’ятали той факт, що вони стоять там, де багато хто провалився б і де мало хто взагалі зміг би витримати такий натиск.
Росіяни (та й, чого гріха таїти, не лише вони) дуже хочуть, щоб ви перестали це розуміти, щоб прийшли апатія й повна зневіра.
Вони хочуть, щоб ви повністю втратили орієнтири й стрижень і почали знищувати себе, своїх, одне одного.
У цей темний (але водночас і цікавий) час найкраще рішення — бути поруч зі своїми, міцно стояти на землі, не жаліти ворогів.
Писав про це понад рік тому й повторю знову: нехай завжди будуть холодна голова й усвідомлення того, що куди б вас не закидала доля, найвірніша стратегія — бути на своєму місці та виконувати свій обов’язок.
Головне — не втрачати віри й продовжувати працювати: усі негаразди долаються важкою працею, усі перемоги виборюються нею ж.
Я ні краплі не шкодую про свій вибір і радий бути серед українців, служити й працювати на спільну справу та заради спільної мети — настане час, і все це увійде до моєї книги.
Можливо, років за десять вона й побачить світ, але на цьому етапі знайте: для мене велика честь — бути в Україні поруч із вами в цей непростий час.
Автор: Ігаль Левін.
Це війна не за окремі території і не через НАТО, — Княжицький.
