Знаєте, найбільше вражає цілковите мовчання перших осіб держави після кожного нападу на військових ТЦК.
Президент не коментує вбивства ветеранів. МВС не перебирає на себе розшук ухилянтів. СБУ не проводить профілактичних бесід із блогерами, які зібрали собі мільйонну аудиторію на антимобілізаційній риториці. Фактично вся владна вертикаль не дає оцінки діям ухилянтів і не говорить про необхідність доукомплектування армії.
Кількість СЗЧ зростає у прогресії. Якість призовників різко падає. Президент говорить про те, що чинні військові служитимуть “до перемоги”. Кабмін спрощує процедури бронювання й цифровізує оплату штрафів за порушення правил військового обліку. Усе, що відбувається, змушує думати, що питання доукомплектування армії не винесене у пріоритет. Що армійські центри комплектування залишили сам-на-сам із проблемою. Що держава дистанціювалася — і спостерігає за подіями на безпечній відстані.
І все це відбувається в ситуації, коли головним дефіцитом Сил оборони України залишаються люди. Коли їхня нестача призводить до проривів російської армії. Але замість того, щоб дати українській армії якісне поповнення на наступний рік війни — офіційний Київ фактично відвертається від її головної проблеми.
Усі пропозиції депутатського корпусу пов’язані лише з посиленням покарання за СЗЧ — але не за ухилянтство. Замість підвищення грошового забезпечення військових кошти й далі спрямовують на популістські виплати в тилу. Військові почуваються другорядними — і рівень роз’єднання між ЗСУ та тилом лише зростає. Якщо Україна ставить собі за мету деморалізувати власну армію, то в цій схемі потрібно нічого не міняти.
І все це відбувається тоді, коли від України відвернувся її головний союзник — США. Коли Москва може дозволити собі засипати українські позиції “гарматним м’ясом”. Коли на офіційний Київ тиснуть із вимогою погодитися на принизливі умови капітуляції. Фактично єдиним фундаментом держави залишаються Збройні сили, на інтереси яких закривають очі заради ілюзорної надії зберегти шанси на переобрання.
Якщо ви шукали приклад самогубної поведінки — то це він.
Мовчання перших осіб країни щодо проблем мобілізації призводить до того, що армію фактично позбавляють символічного капіталу. Вона почувається другорядною й непотрібною. Тією, чиїми інтересами нехтують заради популярності в тилу. Тією, на яку поклали непропорційно багато обов’язків і непропорційно мало прав. І політики не роблять нічого, щоб ці настрої послабити.
У політичних амбіціях немає нічого поганого. Доти, доки вони не перетворюються на другий фронт.
Путін послав Трампа. Тепер головне, щоб Трамп не звинуватив у цьому Україну
Гаряча лінія Путіна показала дві речі: Путін дуже стурбований соціальними питаннями (тобто економіка справді тріщить) і він не збирається йти на переговори
Апеляція Путіна до його ж літнього ультиматуму, знову повертає нас до вимог про вихід України не лише з Донбасу, але й Запоріжжя та Херсонщини. Як тільки стало зрозуміло, що можна знайти якусь формулу по Донбасу, Путін, як бабка із казки про золоту рибку захотів більшого.
На жаль, тут немає логіки. Нинішні умови, які пропонує Трамп, для Путіна просто ідеальні. Але він хоче більшого. Вчора я писав про дилеми Путіна. Він не хоче завершувати війну без того, щоб йому пообіцяли тріумфальне повернення в світову еліту. А цього не буде ні завтра, ні післязавтра.
На жаль, у Трампа просто нема можливостей реально натиснути на Росію. І зрив нинішнього етапу переговорів не призведе ні до чого. Головне, щоб нас ще не зробили винними.
Я багато часу вже говорю, що ключ до заморозки знаходиться в руках Китаю. Але ми не ведемо з ними реальний і предметний діалог. Нинішній візит Кислиці – це не про самостійний діалог. Це діалог за посередництва США (перед зустріччю з китайським візаві, Кислиця провів плідну зустріч з послом США). Такий формат можливий і він може навіть принести результати. Але ми тут не субʼєкти. Ми критично залежні від переговорів США- КНР.
На жаль, якщо хтось вірив в мир до Нового року, треба чесно сказати собі: вірогідність цього миру після сьогоднішнього виступу Путіна, максимально зменшилася.
Автор: Павло Казарін.
