Стокгольмський синдром – це психологічний феномен, при якому заручники чи жертви викрадення починають проявляти симпатію, співчуття або навіть позитивні емоції щодо своїх викрадачів. Цей синдром отримав свою назву після банківського пограбування в Стокгольмі у 1973 році, коли заручники не лише співчували своїм викрадачам, але й захищали їх після звільнення.
Що це таке і як виникло поняття “стокгольмський синдром”
Стокгольмський синдром отримав свою назву після банківського пограбування, яке сталося у столиці Швеції в серпні 1973 року. Під час цієї події двоє злочинців, Ян-Ерік Олссон та Кларк Олафссон, захопили кредитний банк у центрі Стокгольма і взяли в заручники чотирьох працівників банку: троє жінок і один чоловік. Протягом шести днів заручники були замкнені у сховищі банку разом із викрадачами, переживаючи екстремальний стрес і страх за своє життя.
Протягом цього часу, заручники почали розвивати емоційний зв’язок зі своїми викрадачами. Вони відчували вдячність за будь-які акти доброти з боку викрадачів, такі як надання їжі або дозволяння їм використовувати туалет. Ця прив’язаність стала настільки сильною, що після звільнення заручники не тільки відмовилися свідчити проти своїх викрадачів, але й почали захищати їх. Деякі навіть згодом відвідували викрадачів у в’язниці. Психіатри, які працювали з заручниками, виявили, що вони розвинули сильне емоційне прив’язання до викрадачів, що здавалося парадоксальним на тлі пережитого насильства.
Термін “стокгольмський синдром” був уперше введений кримінальним психологом Нільсом Бейєротом, який працював на шведську поліцію під час цієї кризи. Він використовував цей термін для опису явища, коли заручники починають симпатизувати своїм викрадачам як захисну реакцію на стрес і загрозу життю. Це випадок став основою для подальшого дослідження цього феномену і його розуміння в контексті інших ситуацій, пов’язаних із насильством і захопленням заручників.
Психологічні механізми
Стокгольмський синдром є складним психологічним феноменом, що виникає в умовах екстремального стресу і загрози життю. Розвиток цього синдрому пов’язаний з кількома ключовими психологічними механізмами. Один з основних механізмів – це інстинкт виживання. Жертви можуть підсвідомо намагатися знайти спосіб знизити агресію викрадачів, проявляючи до них симпатію або співчуття, в надії, що це допоможе їм уникнути насильства або зменшити його інтенсивність.
Інший важливий механізм – це перевернення ролей, коли жертви починають сприймати своїх викрадачів не як ворогів, а як людей, від яких залежить їхнє життя і безпека. Це може бути особливо виражено, коли викрадачі демонструють акти доброти або людяності, такі як надання їжі, води або дозволяють жертвам спати. В умовах ізоляції та постійного стресу жертви можуть почати відчувати емоційну прив’язаність до своїх викрадачів, оскільки ці позитивні моменти сприймаються ними як прояви турботи.
Ізоляція також відіграє важливу роль у розвитку стокгольмського синдрому. Коли жертви тривалий час знаходяться в ізоляції від зовнішнього світу і мають постійний контакт лише з викрадачами, це може призвести до того, що вони почнуть ототожнювати себе з ними. Відсутність контактів з іншими людьми та інформації ззовні робить жертв більш сприйнятливими до впливу викрадачів. Ця ситуація посилюється, якщо викрадачі намагаються маніпулювати жертвами, використовуючи психологічні методи тиску і контролю.
Симптоми та прояви
Прояви стокгольмського синдрому можуть бути різноманітними і залежати від конкретної ситуації та індивідуальних особливостей жертви. Один з найпоширеніших симптомів – це симпатія до викрадачів. Жертви можуть почати виправдовувати дії своїх викрадачів, вважаючи їхні вчинки зрозумілими або навіть правильними в даних обставинах. Вони можуть проявляти співчуття до викрадачів, намагаючись знайти виправдання їхньої поведінки і мотивів.
Інший характерний симптом – негативне ставлення до рятувальників або правоохоронців. Жертви можуть відчувати агресію або недовіру до тих, хто намагається їх врятувати, сприймаючи їх як загрозу. Це може бути обумовлено тим, що жертви ототожнюють себе з викрадачами і бояться, що будь-яка спроба втручання ззовні може призвести до посилення насильства або інших негативних наслідків.
Захисна поведінка також є важливим проявом стокгольмського синдрому. Жертви можуть активно захищати своїх викрадачів перед іншими, навіть якщо це суперечить їхнім власним інтересам. Вони можуть відмовлятися свідчити проти викрадачів або давати неправдиві свідчення на їхню користь. Це може бути пов’язано з почуттям вдячності за те, що викрадачі не завдали їм серйозної шкоди, або зі страхом перед можливими наслідками, якщо викрадачів буде покарано.
Нарешті, жертви стокгольмського синдрому можуть відчувати глибокі емоційні переживання, включаючи тривогу, депресію і посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Ці переживання можуть тривати довгий час після звільнення і вимагати професійної психологічної допомоги для їх подолання. Тривалі стресові реакції можуть впливати на здатність жертв вести нормальне життя і будувати здорові міжособистісні стосунки.
Прояви стокгольмського синдрому можуть включати:
- Симпатія до викрадачів: Жертви можуть почати виправдовувати дії своїх викрадачів і відчувати до них позитивні емоції.
- Негативне ставлення до рятувальників: Жертви можуть відчувати агресію чи недовіру до тих, хто намагається їх врятувати.
- Захисна поведінка: Жертви можуть захищати викрадачів, навіть якщо це суперечить їх власним інтересам.
Відомі випадки стокгольмського синдрому
Існує кілька відомих випадків стокгольмського синдрому, які допомагають ілюструвати цей феномен і його різноманітні прояви. Один з найвідоміших випадків – це викрадення Патрісії Герст у 1974 році. Патрісія, онука медіамагната Вільяма Рендольфа Герста, була викрадена ліворадикальною групою SLA (Симбіоністська визвольна армія). Протягом кількох місяців Патрісія була утримувана в неволі, зазнавала психологічного тиску і навіть фізичного насильства. Врешті-решт, вона приєдналася до своїх викрадачів і взяла участь у збройних пограбуваннях. Після звільнення вона стверджувала, що діяла під примусом і впливом викрадачів, демонструючи класичні симптоми стокгольмського синдрому.
Іншим відомим прикладом є випадок Джейсі Лі Дугард, яка була викрадена у віці 11 років і провела 18 років у полоні. Її викрадач, Філіп Гаррідо, утримував її в ізоляції, змушуючи народити двох дітей від нього. Протягом цього часу Джейсі розвинула емоційну залежність від свого викрадача і навіть захищала його під час розслідування. Її історія стала відомою після звільнення у 2009 році і продемонструвала, як довготривалий психологічний тиск і ізоляція можуть призвести до розвитку стокгольмського синдрому.
Ще один приклад – Наташа Кампуш, австрійська дівчина, яка була викрадена у віці 10 років і утримувалася протягом восьми років. Її викрадач, Вольфганг Приклопіл, утримував її в підземному приміщенні. Після втечі Наташа висловлювала змішані почуття щодо свого викрадача, зокрема жалість і симпатію. Вона навіть заявила, що відчувала певну вдячність за те, що він намагався забезпечити її потреби під час полону, що також є проявом стокгольмського синдрому.
Ці випадки демонструють, як жертви можуть розвивати складні емоційні стосунки з агресорами у відповідь на тривалий стрес і травму. Вони підкреслюють важливість розуміння психологічних механізмів, які лежать в основі стокгольмського синдрому, і необхідність комплексного підходу до реабілітації жертв після їхнього визволення.
Стокгольмський синдром VS аб’юзивні стосунки: що спільного і в чому різниця
Інколи можна зустріти поширену думку що стокгольсмький синдром і аб’юзивні стосунки мають певні схожі риси. Спробуймо розібратись, чи це так, чи ні.
Схожість між стокгольмським синдромом та абʼюзивними стосунками
Стокгольмський синдром і відмова виходити з абʼюзивних стосунків мають декілька спільних рис, що робить ці два явища схожими. Однією з головних спільних рис є емоційна прив’язаність. Жертви як у стокгольмському синдромі, так і в абʼюзивних стосунках можуть розвивати сильну емоційну прив’язаність до своїх агресорів. Ця прив’язаність може проявлятися в різних формах, включаючи симпатію, співчуття та навіть любов до агресора, попри те, що ці почуття виникають на тлі насильства та жорстокого поводження.
Ще одна спільна риса – це страх і контроль. Жертви в обох випадках часто знаходяться під постійним страхом та контролем з боку своїх агресорів. У стокгольмському синдромі цей контроль може бути фізичним, коли жертва фактично ув’язнена, а в абʼюзивних стосунках контроль може бути як фізичним, так і психологічним. Наприклад, агресор може використовувати погрози, ізоляцію або емоційний шантаж, щоб утримати жертву в стані підпорядкування.
Ізоляція також є важливим елементом, який об’єднує ці явища. У обох випадках жертви можуть бути ізольованими від зовнішнього світу, що посилює їхню залежність від агресора. У стокгольмському синдромі ізоляція може бути фізичною, коли жертва не має доступу до зовнішнього світу. В абʼюзивних стосунках ізоляція може бути як фізичною, так і соціальною, коли агресор обмежує контакти жертви з родичами, друзями або колегами.
Психологічний тиск є ще однією спільною рисою. Жертви в обох випадках знаходяться під значним психологічним тиском, що може впливати на їхню поведінку та сприйняття ситуації. Наприклад, агресор може переконувати жертву в тому, що вона нікому не потрібна, або що ніхто інший не зможе її захистити, що змушує жертву залишатися в абʼюзивних стосунках або відчувати симпатію до викрадача в ситуації стокгольмського синдрому.
Відмінності між стокгольмським синдромом та абʼюзивними стосунками
Попри схожість, стокгольмський синдром та абʼюзивні стосунки мають суттєві відмінності. Однією з головних відмінностей є контекст виникнення. Стокгольмський синдром зазвичай виникає в ситуаціях захоплення заручників або викрадення, коли жертва знаходиться в ізоляції та під безпосередньою загрозою життя. В абʼюзивних стосунках жертви часто живуть зі своїми агресорами протягом тривалого часу, і насильство може бути періодичним або циклічним, що додає складності в розумінні та діагностиці ситуації.
Тривалість також є важливою відмінністю. Стокгольмський синдром може розвинутися за короткий період під час інтенсивного стресу, наприклад, протягом кількох днів або тижнів утримання заручників. В абʼюзивних стосунках насильство і контроль можуть тривати роками, поступово руйнуючи самооцінку жертви і формуючи її залежність від агресора. Це поступове накопичення травматичних подій може створювати складні емоційні та психологічні зв’язки між жертвою та агресором.
Психологічні механізми також різняться. У стокгольмському синдромі важливу роль відіграють інстинкти виживання і перевернення ролей. Жертва може сприймати викрадача як єдине джерело допомоги і безпеки в умовах ізоляції. В абʼюзивних стосунках основними механізмами можуть бути співзалежність, коли жертва почуває себе емоційно прив’язаною до агресора, та низька самооцінка, коли жертва вірить, що вона заслуговує на таке ставлення або що вона не зможе знайти кращі стосунки.
Тип взаємодії є ще однією відмінністю. В абʼюзивних стосунках часто присутня циклічність насильства і примирення, що посилює прив’язаність жертви до агресора. Цикли насильства можуть включати періоди напруги, агресії, примирення та “медового місяця”, коли агресор проявляє каяття і обіцяє змінитися. У стокгольмському синдромі такої циклічності зазвичай немає; замість цього, позитивні дії викрадача під час захоплення можуть сприйматися як значущі прояви турботи і доброти.
Механізми відмови виходити з абʼюзивних стосунків
Відмова виходити з абʼюзивних стосунків може бути зумовлена різноманітними факторами, що включають як психологічні, так і соціальні аспекти. Страх є одним з найсильніших факторів. Жертви часто бояться наслідків розриву стосунків, включаючи фізичне насильство або переслідування з боку агресора. Агресори можуть погрожувати жертвам, що вони зашкодять їм, їхнім дітям або іншим близьким людям, якщо жертва спробує піти.
Економічна залежність також є значним чинником, який утримує жертву в абʼюзивних стосунках. Жертви можуть не мати фінансової незалежності, що робить їх вразливими і залежними від агресора. Вони можуть боятися, що не зможуть забезпечити себе і своїх дітей після розриву стосунків. Це особливо важливо в ситуаціях, коли жертва була ізольована від можливостей отримання освіти або роботи.
Соціальний тиск також може грати важливу роль у тому, чому жертви залишаються в абʼюзивних стосунках. Суспільні норми і тиск з боку сім’ї та друзів можуть заважати жертвам залишити агресора. В деяких культурах розлучення або розрив стосунків можуть бути стигматизовані, що змушує жертв терпіти насильство, щоб уникнути соціального осуду. Родичі або друзі можуть радити жертвам “потерпіти” або “спробувати змінити” агресора, що тільки посилює ситуацію.
Любов і надія є ще одними важливими факторами. Жертви можуть все ще любити свого агресора і сподіватися, що ситуація зміниться на краще. Вони можуть вірити в обіцянки агресора змінитися або покращити поведінку. Ця надія може бути підкріплена періодами примирення і “медового місяця”, коли агресор демонструє каяття і обіцяє змінитися. Жертви можуть також відчувати відповідальність за зміну агресора або вірити, що їхня любов і підтримка можуть допомогти агресору подолати власні проблеми.
Підтримка і допомога жертвам
Жертви як стокгольмського синдрому, так і абʼюзивних стосунків потребують комплексної підтримки і розуміння. Важливо забезпечити їм доступ до професійної допомоги, яка включає психологічну підтримку, юридичні консультації і соціальні ресурси. Психологічна допомога може включати індивідуальну терапію, групову терапію і спеціалізовану травматерапію, яка допоможе жертвам подолати наслідки травми і знайти шляхи до одужання.
Юридична підтримка також є важливою складовою. Жертви часто потребують правової допомоги для захисту своїх прав і безпеки. Це може включати отримання захисних ордерів, консультування щодо розлучення або розподілу майна, а також допомогу у вирішенні питань опіки над дітьми. Юридична підтримка може допомогти жертвам зрозуміти свої права і можливості, що є важливим кроком до звільнення від агресора.
Соціальні ресурси, такі як притулки, гарячі лінії і групи підтримки, можуть надати необхідну допомогу і ресурси для виходу з небезпечних ситуацій. Притулки забезпечують безпечне місце для жертв і їхніх дітей, де вони можуть отримати тимчасове житло, їжу і іншу необхідну допомогу. Групи підтримки можуть надати жертвам можливість спілкуватися з іншими, хто пережив схожі ситуації, що може бути важливим для емоційного одужання і розвитку нових навичок подолання стресу.
Стокгольмський синдром – це діагноз?
Якщо коротко, то ні. Але розглянемо деякі аспекти і схожості в з медициною і лікуванням.
Стокгольмський синдром у психіатрії
Стокгольмський синдром є відомим психологічним феноменом, проте він не є офіційним діагнозом у медичній та психіатричній практиці. Незважаючи на його широке використання для опису поведінки заручників або жертв викрадення, які розвивають позитивні почуття до своїх викрадачів, цей термін не входить до жодної офіційної класифікації психічних розладів. Основні класифікації, такі як Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів (DSM-5) або Міжнародна класифікація хвороб (МКХ-10), не містять стокгольмського синдрому як окремого діагнозу.
Відсутність формального діагнозу означає, що немає конкретних критеріїв для діагностики стокгольмського синдрому. Це створює певні труднощі для лікарів і психотерапевтів, оскільки вони не можуть використовувати стандартні діагностичні інструменти для виявлення цього феномену. Замість цього, стокгольмський синдром розглядається як сукупність симптомів і поведінкових реакцій, що виникають у відповідь на екстремальні стресові ситуації. Такий підхід дозволяє фахівцям виявляти і працювати з проявами стокгольмського синдрому, навіть якщо це не є офіційним діагнозом.
Психологічні аспекти
Хоча стокгольмський синдром не є діагнозом, його існування визнається психологами і психіатрами. Він розглядається як адаптивна реакція на екстремальні стресові ситуації, коли жертви захоплення або викрадення розвивають позитивні почуття до своїх викрадачів. Це може включати симпатію, співчуття або навіть любов до викрадачів. Основні психологічні аспекти стокгольмського синдрому включають інстинкт виживання, емоційну прив’язаність та психологічний захист.
Інстинкт виживання відіграє ключову роль у розвитку стокгольмського синдрому. В умовах постійної загрози життю, жертви можуть намагатися знайти спосіб знизити агресію викрадачів, проявляючи до них симпатію або співчуття. Цей механізм допомагає жертвам знизити ризик насильства і підвищити свої шанси на виживання. Емоційна прив’язаність також є важливим аспектом, оскільки жертви можуть почати сприймати своїх викрадачів як єдине джерело допомоги і захисту в умовах ізоляції. Психологічний захист, який включає розвиток позитивних почуттів до агресора, допомагає жертвам справлятися зі стресом і травмою.
Клінічні підходи до стокгольмського синдрому
Психотерапевти і психологи можуть використовувати різні методи для роботи з жертвами стокгольмського синдрому, хоча специфічних протоколів для лікування цього феномену не існує. Основні підходи включають когнітивно-поведінкову терапію (КПТ), травматерапію та індивідуальну психотерапію. КПТ допомагає змінити негативні думки і поведінку, пов’язані з травмою, що дозволяє жертвам краще розуміти свої емоції і знаходити шляхи їх подолання.
Травматерапія є спеціалізованим методом, який використовує такі техніки, як десенсибілізація і переробка рухами очей (EMDR), щоб допомогти жертвам обробити травматичні спогади і знизити їхній вплив на психіку. Індивідуальна психотерапія спрямована на глибоке розуміння особистих переживань жертви і допомогу в знаходженні нових способів вираження емоцій. Ці методи дозволяють жертвам не тільки подолати наслідки травми, але й розвинути стратегії для побудови здорових міжособистісних стосунків у майбутньому.
Соціальні аспекти
Стокгольмський синдром має також важливі соціальні аспекти, які впливають на його розуміння і сприйняття. Суспільство і засоби масової інформації можуть грати важливу роль у формуванні ставлення до жертв цього феномену. Важливо, щоб суспільство розуміло, що жертви стокгольмського синдрому не є винними в своїй поведінці і потребують підтримки і розуміння. Суспільна підтримка може включати надання інформації про стокгольмський синдром, а також активну участь у процесі реабілітації жертв.
Родина і друзі також відіграють важливу роль у підтримці жертв. Вони можуть допомогти жертвам відчувати себе менш ізольованими і більш впевненими у своїй здатності подолати наслідки травми. Важливо, щоб близькі люди жертв були інформовані про стокгольмський синдром і могли надавати емоційну і психологічну підтримку, допомагаючи жертвам знайти шляхи до одужання. Соціальна підтримка може включати також участь у групових терапевтичних сеансах, де жертви можуть спілкуватися з іншими людьми, які пережили схожі ситуації.
Як позбутися стокгольмського синдрому?
Стокгольмський синдром є складним психологічним феноменом, який може значно вплинути на життя жертви після звільнення з полону чи викрадення. Процес подолання цього стану вимагає часу, зусиль та комплексного підходу. Існують різні методи і стратегії, які можуть допомогти жертвам повернутися до нормального життя і подолати наслідки стресу та травми.
Пошук професійної допомоги
Звернення до професійного психолога або психотерапевта є одним з найважливіших кроків у подоланні стокгольмського синдрому. Фахівці, які мають досвід роботи з жертвами насильства та викрадень, можуть допомогти жертвам розібратися в своїх емоціях і знайти шляхи для їх подолання. Одним із найефективніших методів лікування є когнітивно-поведінкова терапія (КПТ), яка спрямована на зміну негативних думок і поведінки. КПТ допомагає жертвам зрозуміти і змінити переконання, що сприяють прив’язаності до агресора, та розвинути здорові моделі мислення.
Травматерапія також є важливим методом, який використовується для роботи з жертвами стокгольмського синдрому. Спеціалізовані методи, такі як десенсибілізація і переробка рухами очей (EMDR), допомагають обробити травматичні спогади і знизити їхній вплив на психіку. Терапевти можуть також застосовувати індивідуальну психотерапію, яка дозволяє жертвам глибше зрозуміти свої почуття і знайти нові способи їх вираження. Це сприяє відновленню психологічної рівноваги і розвитку стійкості до стресу.
Підтримка з боку близьких
Підтримка з боку сім’ї та друзів є критично важливою для одужання жертв стокгольмського синдрому. Жертви можуть відчувати себе ізольованими і незрозумілими, тому близькі повинні проявляти терпіння і розуміння. Важливо, щоб жертва могла говорити про свої почуття без страху бути засудженою. Близькі можуть допомогти, вислуховуючи жертву і надаючи емоційну підтримку, що сприяє створенню безпечного і підтримуючого середовища.
Забезпечення безпеки є ще одним важливим аспектом. Близькі можуть допомогти створити умови, в яких жертва буде відчувати себе захищеною від можливого впливу або повторного насильства з боку агресора. Це може включати переїзд до іншого місця проживання, зміну контактної інформації або навіть отримання захисного ордера. Підтримка близьких може також включати допомогу в пошуку професійної допомоги та ресурсів, таких як гарячі лінії або притулки для жертв насильства.
Розробка плану безпеки
Жертви стокгольмського синдрому часто потребують конкретного плану дій для забезпечення своєї безпеки і уникнення повторних травм. Розробка такого плану може включати кілька ключових кроків. По-перше, важливо мати чіткий план втечі, якщо жертва все ще знаходиться під контролем агресора. Це може включати визначення безпечних місць, до яких можна звернутися у разі небезпеки, а також засоби зв’язку з друзями, родичами або службами підтримки.
Пошук притулків також є важливим аспектом. Знання про наявні притулки для жертв насильства, їхні контактні дані і умови перебування можуть бути життєво важливими у випадку термінової необхідності. Співпраця з правоохоронними органами є ще одним ключовим кроком. Жертви повинні знати, куди звертатися за допомогою у разі загрози, і бути готовими до співпраці з поліцією або іншими службами безпеки для забезпечення свого захисту.
Участь у груповій терапії
Групова терапія може бути дуже корисною для жертв стокгольмського синдрому, оскільки вона дозволяє їм спілкуватися з іншими людьми, які пережили схожі ситуації. Це може сприяти обміну досвідом і наданню взаємної підтримки, що є важливим для емоційного одужання. Групова терапія також допомагає жертвам розвинути нові навички для подолання стресу і травми, такі як техніки релаксації, медитація або практики самоконтролю.
Відчуття спільноти, яке створюється в груповій терапії, може бути дуже підтримуючим і заспокійливим. Жертви можуть відчути, що вони не самотні у своїх переживаннях і що є люди, які їх розуміють і підтримують. Це може значно підвищити їхню самооцінку і впевненість у своїх силах. Крім того, групова терапія може стати джерелом корисної інформації про інші доступні ресурси і методи лікування, що може допомогти жертвам у процесі одужання.
Самодопомога і самоосвіта
Жертви можуть також використовувати різні методи самодопомоги для подолання стокгольмського синдрому. Один із таких методів – це читання літератури на тему травми і її подолання. Книги і статті, написані експертами у цій галузі, можуть дати жертвам корисну інформацію і підтримку, а також допомогти краще зрозуміти свої емоції і переживання. Практика медитації і релаксаційних технік також може бути ефективною. Ці методи допомагають знизити рівень стресу і покращити загальний стан, дозволяючи жертвам відчути себе більш спокійними і зосередженими.
Ведення щоденника є ще одним корисним інструментом. Записування своїх думок і почуттів може допомогти жертвам краще зрозуміти і обробити їх, а також відстежувати свій прогрес у процесі одужання. Самоосвіта і розвиток нових навичок також можуть сприяти підвищенню самооцінки і впевненості у своїх силах. Це може включати вивчення нових тем, участь у тренінгах або курсах, а також розвиток хобі, які приносять задоволення і допомагають відволіктися від негативних думок.
Підтримка фахівців і ресурси
Існують численні організації і ресурси, які спеціалізуються на допомозі жертвам стокгольмського синдрому та інших психологічних травм. Важливо знайти надійні ресурси, які можуть надати необхідну підтримку і допомогу. Це можуть бути гарячі лінії, притулки для жертв насильства, групи підтримки, а також спеціалізовані центри, що надають психологічну допомогу. Звернення до таких організацій може бути першим кроком до одужання і виходу з небезпечної ситуації.
Фахівці, які працюють у цих організаціях, мають досвід і знання, необхідні для надання кваліфікованої допомоги жертвам. Вони можуть допомогти розробити план безпеки, надати емоційну підтримку і поради щодо подолання травми. Крім того, такі організації часто співпрацюють з правоохоронними органами, медичними установами та іншими службами, що дозволяє надавати комплексну підтримку і забезпечити всебічний захист жертв.
Залишити відповідь