Практично 100 000 українських чоловіків призовного віку (від 18 до 22 років) покинули країну за останні два місяці, після того як українська влада дозволила виїзд цієї категорії осіб.
Про це повідомляє The Telegraph із посиланням на дані прикордонної служби Польщі.
У виданні підкреслюють, що це число більше, ніж у деяких європейських арміях, і нагадують, що як американські політики та топ-воєначальники, так і європейці раніше зазначали, що їх турбує відмова Києва від призову чоловіків призовного віку.
Чесно кажучи, я не знаю, як коментувати цю новину.
Є певна аксіома військової архітектури: війна завжди була і буде справою молодих — не тільки через те, що молоді чоловіки значно здоровіші та легше переносять фізичні навантаження, а й через безліч інших причин.
Наприклад, через те, що зазвичай їм нема чого втрачати, адже вони ще не мають сімей або чогось, чого встигли б досягти в житті, а також вони в середньому сміливіші за 40–60-річних, оскільки з досвідом і знаннями зростає й рівень обережності та боязливості.
Саме тому армії всього світу складаються з людей віком 18–30 років.
Коли в Україні влада відмовилася призивати на війну молодих чоловіків до 25 років, це можна було пояснити катастрофічною демографією (Україна буквально вмирає: якщо не буде суттєво підвищена народжуваність — не один, а два чи три дітей — то виходу з цієї ситуації немає) і спробою Києва врятувати те небагате молоде покоління.
Це здавалося розумним в той момент: мовляв, сьогодні воюємо — завтра вже не воюємо, і ось молодих зберегли.
Але російсько-українська війна — це не про момент, це надовго, на дуже довгий час: навіть якщо буде заморозка, Москва від України не відстане.
У України немає іншого виходу, окрім як стати державою-воєнним табором.
Це включає й залучення молоді до захисту держави.
І я пам’ятаю, як ще рік тому українські компетентні спікери говорили, що ймовірно все до цього і йде — що молодь врешті-решт буде призвана та залучена до оборони держави.
Але ні, влада чомусь вирішила відмовитися від цілої категорії молодих людей, надавши їм можливість покинути країну.
Навіщо, з якою метою, як держава від цього виграє — я не розумію, та й ніхто не розуміє; в тому числі в The Telegraph теж дивуються.
Безумовно, Україні самому вирішувати, кого відправляти на війну і як захищати свою державу, але є в цій війні багато моментів, які в плані рішень просто незрозумілі.
І так, повторю ще раз: повна мілітаризація всього — від держави і до суспільства (у чому роль держави, бо суспільство ніколи не милітаризується само по собі) — це не варіант, це єдиний спосіб вижити.
Особливо коли проти тебе такий ворог, як Росія, а ширше — азіатські деспотії, які її підтримують.
Зеленський в одному з інтерв’ю якось відповів на питання, чи готова Україна воювати довго, сказавши, що так: Україна може стати як Ізраїль — завжди готовою і завжди воюючою.
Ок, тільки в Ізраїлі є закон про військову повинність, який зобов’язує 18-річних хлопців і дівчат йти на службу та віддати кілька своїх років (а іноді й здоров’я, або й зовсім своє життя) державі.
Не свобода вибору — мовляв, може, хочу в АОІ, а може, хочу в Європу, — а саме обов’язкова служба і військова повинність.
Люди ніколи і ніде не хочуть служити, воювати і тим більше помирати — і саме тому військова повинність і називається повинністю.
Саме тому питання війни — це питання держави, а не суспільства (суспільство воювати не хоче ніде і ніколи).
І саме тому війна — це найголовніший краш-тест для держави: наскільки держава зможе мобілізувати і змусити своїх громадян виконувати свій обов’язок.
І мене іноді до глибини душі лякає, що доводиться проговорювати настільки банальні та очевидні речі…
Автор: Ігаль Левін.
Раніше ми писали про те, що Путін готує фінальну битву.
